полохлива

Довгий час, весна не наважувалась прийти до цього краю, але все ж таки час бере сво?, ? легкими поступами вона над?йшла до нас.
Р?ка стр?мко зкинула з себе зимов? пута, ? широко розлила сво? рукави поп?д самий берег.
Природа н?би вибухнула….все набира?ться соком. Дерева злегка кидають сво?м г?ллям по в?тру та н?мими помахами в?тають тебе у новому св?т?.
Вона сид?ла на берез?, мочила руки у веснян?й вод? р?ки.
На ?? простому обличч? простежувалась легка посм?шка, чорн? оч? гор?ли вогнем. Б?ла сорочка, л?ниво сповзла з л?вого плеча, ? залишила його неприкритим.
Запах, так, так….саме той запах св?жий та невинний, в’?дався ?дким соком у ?? н?здр? ? п’янив.
Тиша…тиша…дзв?н води…раптом десь почувся спалах крил якогось птаха, його хтось налякав.
Вона вийняла руки, вони охололи…обернулася назад ? побачила його.
- ты как всегда сидишь здесь, Орися.
- вам не зрозум?ти, то? сили що трима? мене тут.
Чолов?к посм?хнувся ? п?д?йшов ближче до не? та п?дс?в.
- а что такого особенного в этом всем? Весна, может еще природа. Обьясни.
Орися зд?йнялася з н?г та подивилась у в?ч? молодого. Мовчки вона схилилась до земл?.
Впила сво? пальц? у не? та в?д?рвала горстку. П?дс?вши знов до чолов?ка, протягнула руки до нього:
- а ти не розум??ш краси та п?сень….так? як ви глух?, ваше серце н?ме…воно не бачить. Ось бачиш, у мене в руках земля, вона жива, вона породила все, що зараз оточу? нас ус?х. Тебе…мене…це дерево, кожну птаху. В?зьми в руки…
Чолов?к протягнув руки до ?? рук, вона висипала всю землю йому. Легка та вогка вона, в?дразу наповнила ус? л?н?? його долонь.
- а…как ты, знаешь, что она чувствует или поет…это же земля.
- я просто знаю, бо ми в?дчува?мо це. Ти з?жми ?? руками. Нехай вона в’?сться тоб? у душу, тод? ти почу?ш кожне слово…кожен подих.
- ну….сжал.
- москале, москале…
Чолов?к закрив оч? та затих на мить:
- слышу… она…. как-то необычно.
- а ти очей не в?дкривай, так ? сиди…. Воно при?мно.
Чолов?к посм?хнувся ? сид?в так дал?, Орися тихенько нахилилась до нього ? поц?лувала його в губи.
В?дсахнувшись, вона п?двелась ? поб?гла.
- что за женщины в этом краю? Непойму….
В?н п?дв?вся, вимив руки у протоц? р?чки ? п?шов до л?су….
Н?ме обличчя глухого обр?ю, сирий туман…. Супроводжували його скр?зь.
Зайшовши до л?су в?н в?дчув, що не один у ньому…? десь здалеку почувся тр?скот г?лок, та той самий голос:
- Арсене, - ? залився д?вочим см?хом.
В?н набрав пов?тря у груди ? рушив на зустр?ч, де в?н? Зв?дки?
А в голов? усе в?ддавало – арсене…арсене….
В?н б?г н?би зв?р…
? ось, пом?ж дерев замерехкот?ло те саме плече, без сорочки, той запах.
- Ты здесь?
А вона лиш розсм?ялась у в?дпов?дь ? поб?гла.
Арсен наздогнав Орисю та вхопив за руку…таку маленьку та бл?ду.
- зачем ты дразнишься?
- а я не дражнюсь…., - ? кинулась до нього.
Як? гаряч? губи в не? були…так ? обп?кали його. В?н весь збл?д та по гарячив. Дика енерг?я оповила його. Зд?йнявши на руки д?вчину в?н, п?шов.
Вона дивилась йому у в?ч?. А погляд був таким лукавим, в?дьомським, не в?дпускав.
Тут вона на мить припала до вуха його:
- Арсене….Арсене….
Не витримав, поклав ?? до земл? на св?й плащ.
А вона…вона так ? паш?ла його запахом. Таким чолов?чим, таким жаданим.
Коли роса виступа? ранком на землю, вона ?? поглина?…так ? в?н поглинув ?? усю.
Час н?би зупинився…л?с укрив ?х в?д ус?х. Де не де можна було почути полохливу птаху, чи журкот?ння води та пронизливе ехо – Арсене…
Все таким прекрасним стало та теплим….легкий димок пари, який йшов в?д ?х т?л, блукав за в?тром.
- ведьма…таких как ты не земля создает.
- а хто?
- я не знаю,не знаю….