Дождь по окнам...

Тихенькими кроками ступаю по довжелезн?й вулиц? так, щоб чути, хто йде позаду, вслухаючись в кожну др?бницю у кроках незнайомц?в. Знаю, цей день н?чим особливим не в?др?зня?ться. Така ж щоденна рутина,невичерпн? погрози та пияцтво батька… Та й не важко здогадатись, що йду не погуляти з друзями чи ще кудись, а батьков? по пиво в магазин. Ось купила все необх?дне ? повертаюсь додому. Моя вулиця… Ск?льки себе пам’ятаю, живу тут з батьками. Надвор? тепло. Досить п?зня година. М?сяченько на неб? то св?тить, то знову хова?ться за густ? темно-син? хмари, що спов?щають про наближення дощу. А я ще й парасол? не взяла… Митт?во повертаю голову, а позаду мене знайома машина, зменшу? швидк?сть пов?льно про?жджа? повз. Ста? б?ля мене збоку… В?н… Т??? мит? забуваю зв?дки йду, що у пакет??! В?н просто пада? з рук, та на диво пляшки не розбились в?д немаленького удару! Тиша… Сто?мо, не промовивши жодного слова. Його рука н?жно торкнулась мо??… Посм?шка… Водночас знайома, водночас майже забута! Без сл?в зрозум?ла все, що в?н хот?в сказати. ? знову погляд, в?д якого зда?ться, що тонеш, падаючи у безодню карих очей, що затягують туди, всередину, мов магн?ти!
С?да? в машину, продовжують ?хати, та вже позаду мене. Я йду посеред вулиц?, машина св?тить фарами мен? в спину, а в?дчуття таке, н?би йдеш десь на сцен?, по под?уму, коли хтось дивиться на тебе таким виразним поглядом обожнювання! Т??? мит? почина?ться дощ, просто н?зв?дки, н?би попереджу?, щоб посп?шала додому, бо може статися щось непоправне. Та мен? зовс?м не до нього! В?д р?зкого звуку гальм позаду – обертаюсь. Встигаю побачити т?льки його вираз обличчя. Там був переляк. В?н почина? б?гти до мене, та не встига?. Миттю обертаюсь назад, а там машина… Пам’ятаю величезний чорний джип, шалена швидк?сть, а дал? – темнота…
Бачу себе збоку, далеко в?д того м?сця, де стояла. Мабуть, швидк?сть д?йсно була надто високою. Так дивно – н?чого не болить, т?льки в?дчуваю б?ль в серц?… Його серц?!.. В?н лежить б?ля мене, ц?лу? мо? руки. Ще дос? не в?рить, що це сталося. Плаче… Так дивно, н?коли ран?ше не бачила його сл?з… А ще дивн?ше, чому це я стою збоку б?ля свого власного т?ла? Я що, вже померла? ? як це могло статися? Х?ба це моя доля? Не може бути!.. Не в?рю! Я так мало прожила, так мало побачила в цьому св?т?. Багато чого не сказала, не зробила, того, чого хот?ла! Ось так воно! Живеш ? не ц?ну?ш того, що ти диха?ш, ходиш, бачиш, чу?ш… Забива?ш свою голову будь-чим, вс?ляким непотребом, зважа?ш на те, що неварте уваги. А пот?м бачиш це заплакане лице людини, яка була для тебе вс?м цим св?том з його плюсами ? м?нусами. ? так хочеться п?д?йти, об?йняти, сказати, що зараз все минеться, що це ще не к?нець… та ти не можеш цього зробити, бо ти померла!.. Тебе нема?!.. А як же в?н?.. Все життя буде картати себе, що не вбер?г, не встиг доб?гти ? стати зам?сть тебе?.. Н?! Так дал? не буде! Вертайте мене назад, до нього! Адже я йому потр?бна! Тепер я це точно знаю!
Як важко, що ми повинн? йти на таке, щоб побачити важлив?сть нас самих для окремо? людини. Може, це просто нещасний випадок? А, може, ? н?! Може, це ще одна перев?рка, але дуже жорстока ? бол?сна! Дай Боже, щоб ви не переживали тако? перев?рки в сво?му житт?!..
? ось я приходжу знову в сво? т?ло… Поверта?ться св?дом?сть, та все ще важко дихати. Н?, не тому, що мене машина збила, а тому, що в?н так сильно об?йняв, н?би не дасть мен? б?льше п?ти в?д нього!

?… Дождь по окнам,
И серое небо.
Ты, как м’який бинт,
Обвил моё тело.
Не плачь, ведь это не выход,
Лучше дай мне света,
Ато я отвыкла от…?

Травень 2009