Серце навпiл рветься...

Скиглить, ви? душа, плаче, серце навп?л рветься.
По дороз? боса скаче, до себе см??ться.
Безталанна вона, б?дна, долею п?дбита.
Нав?женим ус?м р?дна, до нормальних скрита.
К?вш багна ?зрання хлюпнув на дитину.
Батько р?дний в?двернувся, мати – в домовину.
Сирота у ц?л?м св?т? одненька, ?дина.
Де гол?вку притулити, ? за що провина?
П?д?брали стар? люди, пригр?ли, в?дмили,
Й сонечко с?я? всюди, набира? сили.
Розцв?та? пишногруде, гарне зозулятко.
Яка його доля буде? Виросте в достатку.
Бавили стар?, кохали, чемност? учили.
Бо, напевно, уже знали – покидають сили.
Стар?сть тиху ? спок?йну над?ялись мати.
Онучат, не менше тр?йко, в хат? колихати.
Не судилось п?зн? роки в споко? дожити.
Гарно було в с?м’?, доки не з’явились брит?.
Око нагле, безсоромне на д?вча наклали.
?ли ж вони не скоромне й сов?ст? не мали.
Довго сит? не крутились ? сват?в не слали.
Б бар? ус? веселились, пот?м насм?ялись.
З?валтували д?вча б?дне, як сам? хот?ли.
Прямо там, де м?сце людне, нелюди без в?ри.
Н?ч ? день перевернулись, земля й небо в куч?,
Почорн?ла вся, з?гнулась, ах ви ж д?ти суч?!
Що собаки наробили, бодай й не родились.
Обр?зали д?вц? крила, щоб об землю билась.
Тепер кожен день вона б?га по дороз?,
Розважа?ться сама, ? капають сльози...