Дво двое

Дво? сид?ли поруч на старому диван?.
Вона – п?д?бгавши п?д себе ноги, як молодий Будда,
в?н – тримаючи подушку, мов гра? на барабан?
посеред вулиць Гавани – латиноамериканського чуда.
На ст?н? вис?в килим ?з дивними африканськими мотивами,
сонце с?дало за в?кном по-марокканському м?дне,
заливаючи серпневе небо сво?ми припливами –
настирно-нев?дворотними, закохано-п?шох?дними.
Вони, немов чекали, коли стане темно,
жад?бно втягуючи веч?р сво?ми н?здрями.
Хоч ? знали – ?хн? старання даремн?.
Н?ч прийде – рано або п?зно.
Чому заплющували оч? ц? дво? загублених?
Для кого берегли цю нестерпно-святу тишу?
Нав?що ховали у душах обвуглених
те, що можна й без сл?в аби т?льки залИшити.
Н?ч вже дихала в в?кно прохолодою.
Вони в?дкрили пори ? в?дчували кожним сво?м атомом,
як космос напою? ?х тишу споко?м,
як св?тло м?сяця молоком зб?га? до них в к?мнату.
? було щось м?стичне у ?х ?днанн?,
що в’язало й тримало тонкими нервами.
Можливо, це просто синдром неземного кохання,
яке чу? кр?зь тишу ? бачить кр?зь темряву.


Дво? сид?ли мовчки на ребрах дивана старого
у ц?лковит?й темряв?, що зливалась з землею.
Вона танцювала соло лише для нього,
в?н сп?вав акапельно т?льки для не?…