в знесиллi впасти

В знесилл? впасти, наче вр?с у мур.
Важке кам?ння ? похмуре небо.
? йду вдовж неба – божев?льний сюр,
? ск?фськ? баби – хт?в'ять серед степу.

? хто ж я ?? Що св?тов? сказав?
Ус? в?ки стоять на страж? часу –
безпомилкових класик?в казан,
розстр?ляне в?дродження нещасне.

У скроню вбили невблаганний цвях,
та в?н загуд ? у в?ршах озвався!
Який вогонь в замучених серцях?
Яке пуття у передсмертн?м вальс??

Мабуть, те саме (як казав Василь)
що ? в тоб? незгубне та ?дине,
? варто вс?х занепад?в, зусиль –
а саме – г?дн?сть зватися Людиною.

А саме хрест, а саме – власний шлях,
а саме св?т широкий – несп?йманий…
Як спечена межа у будяках,
земля гуде, земля склика? званих…